Планування занять з розвитку мовлення

 Планування роботи на заняттях і поза ними має свою специфіку. Під час занять вихователь має можливість планомірно й систематично навчати весь дитячий колектив нормам усного літературного мовлен­ня. Кількість занять визначається програмою дошкільного закладу. Вихователь добирає зміст і методи проведення занять, забезпечуючи їх планомірність і різноманітність.

Відповідно до програми «Українське дошкілля», в дошкільному закладі проводять комплексні й тематичні заняття. Перші три заняття кожного місяця — комплексні, на четвертому тижні планується тема­тичне(спеціальне) заняття. Комплексне заняття складається з трьох частин, кожна з яких присвячена одному з розділів мовленнєвої роботи: звукова куль­тура, словник чи граматика. Враховуючи рівень підготовки дітей, вихо­ватель може сам визначати, який розділ (зв’язне мовлення, словник чи граматику) вивчати першим. В окремих випадках доцільно починати заняття з роботи над словником чи граматикою, а потім переходити до розділу зв’язного мовлення. Розділ звукової культури зазвичай є тре­тьою частиною заняття. Розділ зв’язного мовлення вивчається на пер­ших трьох заняттях і як самостійне заняття не планується. Розвиток зв’язного мовлення проводиться на заняттях із художнього читання, ознайомлення з явищами суспільного життя, навчання грамоти. На цих заняттях вихователь проводить роботу, спрямовану на розширення слов­ника дітей, виховує звукову культуру мовлення, формує знання грама­тичної будови мови. Наприклад:

Розвиток мовлення (молодша група).

Завдання: 1. Словник. Навчити дітей правильно називати пред­мети, що знаходяться у груповій кімнаті; збагатити словник вихованців словами: групова кімната, іграшки, ігровий куточок, стіл, стілець, квіти, книжкова шафа, килим, акваріум, займатися, гратися.

2.  Зв’язне мовлення. Навчити відповідати на запитання, складати коротеньку розповідь про групову кімнату.

3.  Звукова культура. Вправляти у вимові звука к, розвивати фоне­матичний слух.

Матеріал: лялька Оксана, стілець; предметні картинки; квіти, книжка, акваріум, ведмедик, стіл, стілець, кімната, вікно, килим.

Процес оволодіння рідною мовою відбувається в повсякденному житті дошкільного закладу. Залежно від періоду дня, можна планувати таку роботу з дітьми:

вранці’, індивідуальна робота з виховання звукової культури та грама­тичної правильності мовлення, бесіди на близькі для дітей теми, коротко­часні спостереження, дидактичні ігри, словесні доручення, малорухливі ігри зі співом та діалогом, розглядання ілюстрацій, настільні друковані ігри;

на прогулянці: спостереження за довкіллям; індивідуальна робота, дидактичні ігри: малорухливі ігри зі співами і діалогами;

у другу половину дня: після сну — веселі ігри-змагання, інсценова­ний показ ігор, слухання улюблених казок, пісень; перегляд діафільмів;

у вечірні години: спостереження за дидактичними й хороводними ігра­ми, індивідуальна робота, загадування й відгадування загадок, розглядан­ня ілюстрацій, настільні друковані ігри, перегляд телевізійних передач.

З усіх перелічених видів роботи на кожний день планують два-три види.

У повсякденному житті вихователі мають стимулювати мовленнєву активність дітей, організовувати бесіди, розповіді, повторювати вірші. Наприклад, можна запланувати розмову-бесіду про те, в які ігри грали діти, які ігри цікавіші, чи правильно були розподілені ролі між ними, як вони поводилися при цьому.

Для старшої групи слід передбачити формування умінь, необхідних для повсякденного спілкування дітей (наприклад, уміння розповісти, де розташована група, який най коротший шлях від дошкільного закладу додому). Плануючи спостереження на прогулянках, потрібно точно вказати об’єкт спостереження, визначити, на що слід звернути увагу дітей, сформулювати запитання.

У педагогічній діяльності вихователя велике значення надається індивідуальній роботі з дітьми, яку проводять як на заняттях, так і поза ними. На заняттях вихователь використовує різні прийоми навчання залежно від можливостей окремих дітей. Наприклад, на занятті з на­вчання дітей шостого року життя самостійного переказу, вихователь може застосувати прийом спільного переказу, щоб допомогти тим дітям, яким важко виконати завдання.

Індивідуальну роботу можна також планувати з метою перевірки знань, умінь. Проводять її впродовж певного періоду, однак у плані її потрібно записати лише один раз (наприклад, «Протягом тижня обсте­жити мовлення дітей: …»).

Якщо у групі є діти, що відстають у мовленнєвому розвитку або виявляють нахили до певного виду діяльності, то роботу з ними плану­ють, здійснюють й обліковують протягом тривалого часу. В плані запи­сують імена дітей, мету індивідуальної роботи та матеріал, потрібний для проведення такої роботи («З Танею і Васею повправлятись у ви­мові звука р, запропонувати їм скоромовку «На річці Роман спіймав руками рака. Рак ущипнув Романа за руку»).

Ефективність роботи з розвитку мовлення значною мірою залежить від правильності її планування.

 

 

 

Методика навчання розповіді за картиною

 

Важливе місце в системі роботи з формування та розвитку зв’язного мовлення дітей з вадами мовлення відводиться навчанню розповідання за картиною.

В основі розповідання за картиною лежить опосередковане сприймання навколишнього життя. Картина розширює і поглиблює дитячі уявлення про природні та суспільні явища, впливає на емоції дітей, викликає інтерес до розповідання. Значення цього виду занять для розширення та активізації словника, формування зв’язного граматично правильного мовлення, а  також розвитку процесів сприймання, уяви, логічного мислення відмічається багатьма авторами як у загальній , так і у спеціальній літературі (А. Богуш, А. Бородич, Н. Гавриш, Є Короткова, Є. Тіхеєва, О. Ушакова, В. Глухов,  Л. Єфіменкова, І. Лєбєдєва).

Розповідання за картиною –це складна розумова діяльність, в якій мають місце аналіз, синтез, порівняння, умовиводи. Формування умінь розповідати за картиною не можна розглядати ізольовано від особливостей  сприймання дітьми картини. Сприймання – складний психічний процес; під час сприймання картини працює тільки один аналізатор – зоровий, що веде до ускладнення сприймання. Зображене на картині не просто повторює реальний предмет, а передає його за допомогою специфічних художніх прийомів і засобів. Дитина повинна навчитися правильно співвідносити зображене з тим, що воно передає, і розповісти про нього. Успіх навчання розповідання належить насамперед від розуміння дітьми сюжету картини. Він повинен відповідати досвіду, почуттям, переживанням дітей.

У процесі роботи над картиною враховують наступні принципи підходу до навчання дітей зв’язного монологічного мовлення:

-         поступове ускладнення завдань і форм роботи у відповідності з віковими і мовленнєвими особливостями дітей;

-         відведення важливої ролі мовленнєвому зразку педагога;

-         широке використання ігрових форм занять;

-         загальна спрямованість навчання на розвиток зв’язного граматично правильного мовлення і активізацію творчості дітей.

У формуванні умінь описувати картини і складати за ними розповіді використовують спеціально розроблені серії дидактичних картин. До відбору картин для розповідання висувають вимоги:

-         зображення має бути доступним для сприймання, не повинно бути великого нагромадження деталей, скорочення або закриття предметів, що робить їх важкими для впізнавання;

-         зміст картини повинен бути цікавим, зрозумілим, близьким до життєвого досвіду дітей, відповідати їх знанням про довкілля, сезонні зміни в природі тощо;

-         зображення персонажів повинно бути реалістичним;

-         картина повинна бути високохудожньою, мати виховну цінність, формувати позитивне ставлення до довкілля.

Під час роботи над картинами дітей поступово навчають декільком видам розповідей:

1. Дітей середнього віку  навчають простій розповіді за картинами, де зображені декілька предметів без будь – якої взаємодії між ними. Ці розповіді пов’язані із вивченням лексичних тем, з першими навичками описових розповідей.

2. Складання розповіді за картиною – натюрмортом. Об’єктом зображення є неживі предмети. Зібрані художником, вони є цікаві своєю формою, кольором, фактурою. Від дітей вимагається скласти описову розповідь, маючи перед очима не окремий предмет, а групу предметів, що вимагає узагальнень знань і умінь, відповідного рівня розвитку зв’язного мовлення.

3. Складання розповіді за сюжетною картиною. Діти вже описували природу в різні пори року, складали розповіді про сезон в цілому, і це може підготувати їх до сприймання пейзажу в живописі. Велике значення має розвиток образного мовлення дітей, що йде через емоційний бік сприймання картини. Діти навчаються підбирати порівняння, епітети, синоніми, образні вислови, більш точні слова.  Сприймання картини супроводжується віршами поетів, музикою. Використовують картини відомих художників: І. Шишкін «Сосновий ліс», І. Левітан «Золота осінь» тощо.

1. Опис портрету. Його використовують у навчанні розповіді дітей. Діти вже мають знання з тем «Людина», «Сім’я», «Професії», «Одяг», що дає можливість працювати з даним видом розповіді. Діти повинні навчитися визначати риси характеру людини, підбирати слова до опису частин обличчя. Основне – допомогти дитині знаходити характерні особливості зображеного, вчити сприймати внутрішній світ людини через вираз обличчя.

2. Складання розповіді за сюжетними багатофігурними картинами із зображенням декількох груп дійових осіб, або декількох сценок у межах загального, знайомого дітям сюжету, близького до їх життєвого досвіду.  Багатофігурні, багатопланові картини дають можливість складання коротких завершених розповідей первинно за окремими фрагментами. Це полегшує дітям завдання  наступного складання зв’язного розповідання за картиною в цілому.

На останьому етапі навчання можливе використання для складання розповідей жанрового живопису, доступного розумінню дітей, здатного схвалювати дитину, викликати бажання обговорити побачене. Ці розповіді передбачають більш високу ступінь мовленнєвого розвитку, яка включає в себе навички описової розповіді, портретного живопису та пейзажу.

1. Складання розповідей – описів за сюжетними картинами, де на перший план виступає зображення місця дії, обстановки, предметів, подій, які визначають тематику картини. Для складання розповіді дітям необхідно встановити зв'язок між предметами зображеної обстановки і персонажами картини, зрозуміти дії персонажів, відтворити на основі наочного змісту сюжетну ситуацію.

2. Складання розповіді за окремою сюжетною картиною з домислюванням і відтворенням подій, попередніх зображуваному на картині та наступних. Такі сюжети передбачають визначення та розуміння причинно -  наслідкових часових зв’язків, де кульмінаційний момент, який зображений на картині, є наслідком того, що вже відбулося і одночасно причиною того, що буде далі. Складання таких розповідей готує дітей до подальшого самостійного творчого зв’язного розповідання.

Складанню розповідей за сюжетними картинами передує робота з навчання дітей складання речень за окремими сюжетними картинками із зображенням простих дій.

Під час навчання дітей із вадами мовленн складання розповідей за картинами виділяють два етапи: підготовчий і основний. Залежно від віку та мовленнєвого рівня розвитку дітей вони можуть поділятися  на два заняття або бути частинами одного заняття.

Мета підготовчого етапу полягає в тому, щоб підготувати дітей до сприймання і правильного розуміння основного змісту картини (попередні обстеження, бесіди, відгадування загадок про персонажів картини тощо), уточнити, активізувати і удосконалити словниковий запас, навчити дітей розуміти послідовність дій, які відбуваються на картині, встановлювати зв'язок між предметами і явищами. У підготовці до заняття логопед повинен визначити мовний матеріал, з яким буде працювати. Основним методом роботи над картиною на цьому етапі є розглядання її у супроводі бесіди. Розглядання картин, за думкою Є. Тіхєєвої, має потрійну мету: вправляння у спостережливості, розвиток мислення, уяви, логічного судження, розвиток мовлення дитини.

Основним  методичним прийомом у навчанні розгляданні картини є запитання. В завдання розглядання входить визначення місця і часу зображеної події, виділення і характеристика дійових осіб та найбільш суттєвих предметів навколишньої обстановки. Діти повинні розібратися у взаємовідносинах персонажів, уяснити просторові співвідношення предметів. Вихователь має заздалегідь підготувати запитання про загальний зміст, характер картини, а також ті, що стосуються опису, характерних дій головних персонажів картини, та запитання,  спрямовані на аналіз емоційного стану, естетичну оцінку зображеного. Більшу частину становлять репродуктивні констатувального характеру запитання. Також використовують і проблемні запитання, що спонукають до пошуку відповіді в самій картині, до аналітичних дій, що знаходять судження у самостійному судженні дитини.

Вихователь, враховуючи рівень мовленнєвого розвитку дітей середнього віку, або сам називає зображені предмети та дії, або звертається до дітей із запитанням. Спочатку діти описують основний об’єкт картини. Крім питань, використовують ігрові прийоми, які підтримують інтерес до неї.

З дітьми старшого дошкільного віку  використовують ускладнений вид розглядання -  бесіда за картиною. Він відрізняється від попереднього більшою цілеспрямованістю, систематичністю питань, як репродуктивних, так і пошукових. Найскладнішими для дітей є запитання, пов’язані з оцінкою емоційного стану, з описом настрою, особистісних якостей персонажів, що пов’язано з недостатньою кількістю слів та словосполучень в словниковому запасі.

Під час розглядання картини (особливо у середній групі) доцільно використовувати літературний матеріал: віршики, забавки, загадки, що створюють ігрові моменти, активізують мислення, увагу дітей. Важливим прийомом роботи є придумування назви до картини. Після того, як діти уважно розглянули картину, проаналізували разом з вихователем її зміст за запитаннями, їм пропонують придумати назву до картини і відповідно до неї скласти розповідь.

Мета основного етапу – навчити дітей складати розповідь.

Основні методичні прийоми:

- зразок розповіді,

- навідні запитання,                   

-упереджувальний план розповіді,

- складання  розповіді за фрагментами картини,

- колективне складання розповіді дітьми,

-прийоми сумісних дій,

- придумування дітьми назви картини.

На завершення бесіди за змістом картини діти прослуховують зразок розповіді вихователя за усією картиною, або за окремими її епізодами чи персонажами. Він повинен бути коротким, з чіткою композицією, без зайвих описів. За мірою оволодіння дітьми мовленнєвими уміннями роль зразка змінюється.  На початковому етапі навчання зв’язного розповідання зразок надають для його відтворення, а у подальшому – для розвитку власної творчості.

У залежності від стану мовлення дітей їх розповіді можуть бути простими та складними. Складність розповіді визначається самостійністю дитини у побудові відповідей на питання дорослого, варіативністю побудови відповідей, розгорнутістю розповіді. Діти можуть відповідати одним словом, словосполученням, але відповіді мають бути самостійними. Далі паралельно з короткими відповідями діти навчаються будувати і самостійні розгорнуті відповіді. Розгорнутість розповіді залежить також від етапу навчання. На початку навчання діти називають лише основні персонажі, предмети, зображені на картині крупним планом. За мірою засвоєння лексичного матеріалу, крім предметів діти вказують їх ознаки, дії або стани.

 

Під час роботи над картинами велика увага приділяється розвитку  у дітей навичок планування розповіді. На початковому етапі проводиться колективне, сумісне з вихователем, складання плану майбутньої розповіді. У подальшому складанні плану діти беруть участь почергово під керівництвом вихователя. Для полегшення запам’ятовування словесного плану можна використовувати символічні або предметно – картинні позначення для кожного пункту плану.

"ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ЯК ФАКТОР СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ З МОВЛЕННЄВИМИ ПОТРЕБАМИ"

Мова - соціальне явище, що існує незалежно від того чи іншого індивідуума. Розвиток людини - це складний процес поступового перетворення біологічного індивіда в соціальну істоту - особистість. Добре відомо, що без мовлення не буває людини. Психічні функції та здібності, людські форми поведінки, комунікація через мовлення не надані дитині від народження. Вони формуються в перші роки життя під впливом цілеспрямованого виховання, навчання та умов життя в суспільстві.

Процес розвитку дитини проходить у трьох напрямках: фізичному, когнітивному та психосоціальному. В нормі розвиток у цих трьох напрямках відбувається одночасно та взаємопов'язано. Для нормального розвитку дитини з перших місяців найважливішим є спілкування, у процесі якого малюк може опанувати людське мовлення, що відіграє головну роль як в діяльності дитини, так і в пізнанні навколишнього світу. Розвиток мовлення у процесі онтогенезу відбувається паралельно з фізичним і розумовим розвитком. Усі психічні процеси у дитини - сприйняття, пам'ять, увага, мислення, цілеспрямована поведінка - постають за безпосередньої участі мовлення. У дитини з мовленнєвими вадами без своєчасних корекційних заходів може затримуватися темп інтелектуального розвитку. 

Відсутність мовленнєвого спілкування значно затримує безперервний і багатогранний процес соціалізації, що триває все життя людини.

Соціалізація - це процес, через який безпорадне дитя поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань та звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певного суспільства, в якій він (або вона) народився (народилася). Соціалізація виступає одним із основоположних соціальних процесів, що забезпечує існування людини всередині суспільства, є процесом входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки та її інтеграцію з метою встановлення її соціальності.

Первинна соціалізація охоплює дитинство, юність та молодість і є характерною тим що людина соціалізується через своє безпосереднє оточення (родина, друзі, родичі). Інститутами соціалізації є сім'я та освіта.

Мовленнєві дефекти порушують можливість вільного спілкування дитини з іншими людьми. Усвідомлення власної мовленнєвої недостатності зазвичай викликає негативні емоціональні стани: почуття соціальної неповноцінності, страх мовлення, страх переживання. Усе це ставить під загрозу соціальну значимість особистості і сприяє формуванню своєрідних психологічних і патопсихологічних особливостей, що вимагає проведення спеціальної роботи, спрямованої на соціальну адаптацію дитини.

Своєчасне оволодіння мовою - основа розумового розвитку дитини. Запорука повноцінного її спілкування з навколишніми людьми. Різні відхилення мовного розвитку негативно позначаються на сприйманні мови, висловлюванні власних думок, оволодінні знаннями та формуванні особистості дитини. Мовлення маленької дитини формується в спілкуванні з дорослими. В процесі спілкування виявляється його пізнавальна і наочна діяльність. Оволодіння мовленням зміцнює всю психіку малюка. Дозволяє йому сприймати явища більш усвідомлено і довільно. Великий російський педагог К.Ушинський говорив, що рідне слово є основою всякого розумового розвитку і скарбницею всіх знань. Тому так важливо піклуватися про своєчасний розвиток мовлення дітей, приділяти увагу її чистоті й правильності. Чим багатше і правильніше мовлення дитини, тим легше їй висловлювати свої думки, тим ширша її можливість в пізнанні дійсності, змістовніші й повноцінніші взаємини з дітьми і дорослими, тим активніше відбувається її психічний розвиток. Будь-яке порушення мовлення може відбитися на діяльності і поведінці дитини. Діти, що мають порушення мовлення, починають усвідомлювати свій недолік, стають мовчазними, сором'язливими, нерішучими. Особливо важливе значення має розвиток зв'язного мовлення дитини дошкільника. Адже зв'язне мовлення - це вища форма мовномисленної діяльності, яка визначає рівень мовного і розумового розвитку дитини. Оволодіння зв'язним мовленням складає найважливішу умову успішної підготовки дитини до навчання у школі.

Дошкільний вік - період, коли в дитини формуються уявлення про навколишній світ, явища суспільного життя, взаємини між людьми. Вступаючи у життя, малюки мають засвоїти багато правил, які склалися в суспільстві. Й допомогти їм у цьому маємо ми - педагоги.

Саме на дошкільний заклад покладається виконання замовлення сім'ї щодо формування соціального досвіду вихованців: з одного боку, діти мають набути навичок та практичних умінь для соціальної адаптації, а з іншого - навчитися вирізняти себе з-поміж інших, відстоювати свою індивідуальність, "не розчинятись" у групі однолітків.

Процес соціалізації передбачає пристосування дитини до навколишнього світу, суспільного середовища, засвоєння, привласнення нею знань, норм певного угруповання. І значно краще відбувається він завдяки сформованій комунікативній компетентності.

У традиційній методиці розвитку зв'язного дитячого мовлення виняткове значення надається показникам оволодіння мовними засобами, таким формальним характеристикам, як: звуковимова, лексичний запас, граматична правильність. Ці засоби виступають як попередній етап до успішної мовної взаємодії з партнерами у спілкуванні, що розвиває комунікативну компетентність.

Зміст комунікативної компетентності:

·            Обізнаність дитини старшого дошкільного віку зі способами та засобами мовленнєвої взаємодії.

·            Адекватність вибору наявних навичок та вмінь, застосування і "зчитування" їх у мовленнєвій взаємодії.

·            Орієнтація у ситуації спілкування (доцільно добирати мовленнєві та не мовленнєві засоби, виходячи зі змісту ситуації, її учасників, власного ставлення).

·            Комплексне, варіативне, творче застосування мовленнєвих і не мовленнєвих засобів відповідно до поставленої мети.

Становлення мовленнєвої особистості відбувається не в лінійній послідовності (оволодіння звуком, граматично правильним мовленням, зв'язним висловлюванням, розширення словника), а в комплексному розвитку всіх компонентів мовлення. Його вінцем є комунікативна компетентність - здатність користуватися рідною мовою як засобом взаємодії у товаристві людей, знаходити своє місце серед них, розуміти їх і бути зрозумілим, узгоджувати власні бажання з намірами учасників спілкування.

Саме ці особливості є основою комунікативно-мовленнєвої компетентності старших дошкільнят. Украй важливо розвивати в дітей потребу в спілкуванні з навколишнім світом, пізнанні його в собі самому тощо. 

Розвиток цієї якості починається з набуття дитиною вміння встановлювати контакт із партнером у спілкуванні, дотримуючись усталених правил етикету. У повсякденному житті дитина спостерігає і наслідує приклади спілкування між собою дорослих, дітей тощо. Справжнім зразкам комунікативної поведінки має бути притаманна широка палітра емоційно-інтонаційного забарвлення. Старші дошкільнята особливо чутливі до мовлення, його граматичної будови й досить критично ставляться до чужих та власних висловлювань. Вони вже помічають мовні помилки й продовжують оволодівати тими граматичними формами, у застосуванні яких зазнають певних труднощів. Малюк іще з раннього віку вчиться обирати в загальному словесному потоці два слова, які він узгоджує між собою, поступово додаючи до них дедалі більше інших слів, що також підлягають граматичній нормі. З часом, шліфуючи звуковимову, розширюючи свій лексичний запас, удосконалюючи граматичні вміння, дошкільник засвоює засоби мовленнєво-комунікативної поведінки, яка створює його індивідуальне мовленнєве "обличчя". Так формується мовленнєва особистість.

Оскільки дитина тривалий час перебуває в умовах дошкільного навчального закладу, її головними партнерами у спілкуванні є однолітки та педагоги. Мовленнєва взаємодія здебільшого виникає в ігрових ситуаціях, у побуті, коли діти не лише послуговуються мовними штампами, а творять власні неповторні конструкції.

Для навчання способів відповідної поведінки в ситуаціях реального життя будуть доцільні спеціальні вправи на вироблення таких умінь:

·            Викликати прихильне ставлення до себе: усміхнутися, приязно подивитися в очі, повернутися обличчям до співрозмовника, виявити готовність слухати його; допомогти, навіть якщо прохання не прозвучало словесно, наблизитися до партнера, проявити цікавість до його заняття; віднайти його поглядом серед гурту, поділитися іграшкою, запропонувати тему бесіди, цікаву гру для нього.

·            Аналізувати інформаційний зміст ситуації: помічати, оцінювати, задіювати експресивні прояви (сісти ближче, торкнутися однолітка, наблизитися, щоб краще розгледіти його іграшку, дії; запропонувати свою руку у грі, хороводі, на прогулянці); поступатися своїм місцем, роллю в грі; вказувати рукою, поглядом на вільне місце; жестом запросити сісти поряд; потіснитися, щоб вивільнити місце для нього.

·            "Зчитувати" ставлення однолітка за невербальними проявами й відповідно реагувати на них: відповідати на його усмішку усмішкою, приязним поглядом; бути готовим заговорити або відповісти на виявлену ініціативу; самостійно шукати цікаву для однолітка тему; подякувати за допомогу, частування; запросити до спільної діяльності, попередньо запитавши його про власні наміри, бажання, стан.

·            Аналізувати й відтворювати мімічні прояви: задумувати й відповідно відтворювати власний стан і спостерігати у дзеркалі за рухом своїх брів, очей, губ, за загальним виразом обличчя. Зазначати стани, які можна демонструвати й ідентифікувати: плач, сміх, радість, сум, страх, біль, подив, роздратування, огида, очікування, захват. Різні емоційні стани варто пропонувати дітям вибірково й поступово. Доцільно використовувати таку вправу: запропонувати впізнати, з якої казки персонажі та в якому епізоді вони діють. Кілька дітей програють різні епізоді мімічно, нічого не промовляючи. Подібний прийом спонукає дошкільнят не прислухатися до слів, а "зчитувати" їх в емоційних проявах персонажів. Це особливо корисно для хлопчиків, адже вони менш уважні, ніж дівчатка, до мімічних проявів.

·            Аналізувати, коректно й домірно проявляти свої бажання, прагнення: не соромитися принагідно співати, танцювати, декламувати, грати на музичних інструментах, запрошувати до посильної участі в цьому інших; схвалювати їхню згоду й активність; маючи бажання познайомитись з однолітком, звертатися до дорослого як до посередника або самому висловлювати своє бажання; попрохати однолітка дозволу розглянути його іграшку, при потребі - уточнити словесно, сказати про себе те, що могло б його зацікавити і було б корисною додатковою інформацією для змістовного наповнення ситуації спілкування.

Характер спілкування дітей з однолітками значною мірою залежить від рівня прихильності до кожного партнера, від ситуації ставлення. А щоб не бракувало уявлень про особисті якості, доцільно якомога повніше розкрити чесноти кожного. Це можна принагідно зробити у повсякденні: дорослий звертає увагу на гідний вчинок, гарну поведінку, добрі наміри, прагнення. Не зайве провести аналогії із сюжетами художніх творів. Важливо, щоб дитина була здатна адекватно оцінити власні вчинки та вчинки інших дітей. Це досягається прогнозуванням, спрямованням її уваги на передбачуваний кінцевий результат.

Формуванню адекватності власного морального висновку загальноприйнятним нормам і правилам комунікації допоможуть казки, зокрема, виокремлення протилежних характеристик, проявів, вчинків героїв. Аналізуючи казкові сюжети, бажано звертати увагу на словесні та несловесні засоби комунікативної поведінки персонажів та її наслідки, а на завершення подавати відповідне узагальнююче поняття-характеристику. Спираючись на нього, можна доступно вивести протилежне поняття. Відтак, дитина, поставлена в умови морального вибору, пошуку гуманістичних орієнтирів для аналізу, характеристики і сюжетних, і життєвих колізій.

Дійовим методом оволодіння комунікативно-мовленнєвими діями є ігри-драматизації. Рольові перевтілення допомагають дитині вправлятись у варіативності діалогів. Тут стануть у пригоді фольклорні діалоги, які призвичаюють до почергового відтворення сюжету - часом кумедного, однак не позбавленого інтонаційних відтінків, динаміки, мімічних проявів, варіативності сили голосу, темпу мовлення. Такі ігрові вправи передуватимуть драматизації складніших жанрів - казок, оповідок.

Цілеспрямована робота з орієнтування в мовних явищах сприяє формуванню елементарних мовних узагальнень у дошкільнят, що на лексичному рівні виявляється в поглибленому розумінні семантики слів, на граматичному - у словоутворенні та словотворчості, на рівні розгорнутого зв'язного висловлювання - в умінні складатисамостійне зв'язне висловлювання послідовно, логічно, виразно, граматично правильно.

 

"Мистецтво спілкування з дітьми".

        

        Спілкування – це одна із найважливіших речей, яка робить людину щасливою, товариською та дружелюбною.   

  Чи вміємо ми спілкуватися? – хто з вас і коли задавав собі таке запитання? Тим часом майже усе наше життя, крім годин сну, проходить у спілкуванні з людьми: в сім'ї, на роботі, в колі друзів, у громадських місцях. Це далеко не другорядна сторона соціального життя.

  «Єдина справжня розкіш на світі – це розкіш людського спілкування» – любив повторювати Антуан Сент-Екзюпері, автор творів, які закликають людей до людяності, вчать вмінню спілкуватися, приносити один одному радість.

      Що ж, спілкування, як стверджують психологи, та й самі ми в цьому переконані, – це всебічне задоволення потреб людини в людині.

     Тобто, щасливими ми можемо відчувати себе тільки тоді, коли поруч із нами перебувають нам подібні. Люди. Ті, світогляд яких нам близький, поведінка яких нам імпонує, а погляд на життя, міжособистісні стосунки ми розділяємо і розуміємо.

ВИМОГИ ДО ЯКОСТІ МОВЛЕННЯ ПЕДАГОГІВ ДОШКІЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

 

 

Культура мовлення є обов’язковим елементом загальної культури людини. Не випадково вважається, що мовлення людини – її візитна картка, оскільки від того, наскільки грамотно людина висловлює свої думки, залежить її успіх не лише у повсякденному спілкуванні, але й у професійній діяльності. Особливо актуальне це твердження щодо мовлення педагога, який працює з дітьми дошкільного віку.

Дошкільний вік є сенситивним періодом мовленнєвого розвитку дитини, тому один з провідних напрямів діяльності вихователя дитячого садка – формування усного мовлення та навичок мовленнєвого спілкування, що спирається на володіння рідною літературною мовою.

Одним з основних механізмів оволодіння дітьми рідною мовою є наслідування. У дослідженнях основоположників методики розвитку мовлення дітей дошкільного віку Єлизавети Михеєвої та Фелікса Шохіна наголошується, що діти вчаться говорити завдяки слуху та здатності наслідувати. Дошкільники говорять те, що чують, оскільки внутрішні механізми мовлення у дитини утворюються лише під впливом систематично організованого мовлення дорослих. Автор однієї з методик розвитку мовлення дошкільників Муза Алексєєва відзначає, що, наслідуючи дорослих, дитина переймає не лише всі тонкощі вимови, слововживання, побудови фраз, але й ту недосконалість і помилки, які зустрічаються в їхньому мовленні.

Саме тому до мовлення педагога дошкільного закладу сьогодні ставляться високі вимоги, і проблема підвищення культури мовлення вихователя розглядається у контексті підвищення якості дошкільної освіти.

Якість мовленнєвого розвитку дошкільників залежить від якості мовлення педагогів і від мовленнєвого середовища, яке останні створюють у дошкільному навчальному закладі. Видатні педагоги Єлизавета Михеєва та Євгенія Фльоріна особливу увагу приділяли створенню у дитячому садку розвивального мовленнєвого середовища як чинника розвитку мовлення дітей. На їхню думку, дошкільним працівникам необхідно ставити в обов’язок створювати таке середовище, в якому «мовлення дітей могло б розвиватися правильно і безперешкодно».

У сучасних дослідженнях проблем підвищення культури мовлення педагога виділяють компоненти його професійного мовлення і вимоги до нього.

До компонентів професійного мовлення педагога відносяться:

·      якість мовного оформлення мовлення;

·      ціннісно-особистісні установки педагога;

·      комунікативна компетентність;

·      чіткий вибір інформації для створення вислову;

·      орієнтація на процес безпосередньої комунікації.

 

Серед вимог до мовлення педагога дошкільного закладу виділяють:

·      правильність – відповідність мовлення мовним нормам. Педагогу необхідно знати і виконувати у спілкуванні з дітьми основні норми рідної мови: орфоепічні норми (правила літературної вимови), а також норми утворення і зміни слів;

·      точність – відповідність змісту мовлення та інформації, яка лежить у його основі. Педагогу слід звернути особливу увагу на семантичний (смисловий) аспект мовлення, що сприяє формуванню у дітей навичок точності слововживання;

·      логічність – вираження у смислових зв’язках компонентів мовлення і відносин між частинами та компонентами думки. Педагогу слід враховувати, що саме у дошкільному віці закладаються уявлення про структурні компоненти зв’язного вислову, формуються навички використання різних способів внутрішньо текстових зв’язків;

·      чистота – відсутність у мовленні елементів, невластивих літературній мові. Усунення із активного мовлення не літературної лексики – одне із завдань мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку. Тому, зважаючи на те, що у цьому віці провідним механізмом мовленнєвого розвитку є наслідування, педагогу необхідно піклуватися про чистоту власного мовлення: неприпустимо використовувати слова-паразити, діалектні, жаргонні слова;

·      виразність – особливість мовлення, що допомагає захоплювати увагу і створювати атмосферу емоційного співпереживання. Виразність мовлення педагога є потужним засобом впливу на дитину. Володіння педагогом різними засобами виразності мовлення (інтонація, темп мовлення, сила, висота голосу тощо) сприяє не лише формуванню довільності виразності мовлення дитини, але й повнішому усвідомленню дитиною змісту мовлення дорослого, формуванню вміння виражати своє ставлення до предмета розмови;

·      багатство – уміння використовувати всі мовні одиниці з метою оптимального вираження інформації. Педагогу слід враховувати, що в дошкільному віці формуються основи лексичного запасу дитини, тому багатий лексикон самого педагога сприяє не лише розширенню словарного запасу дитини, але й допомагає сформувати у неї навички точності слововживання, виразності й образності мовлення;

·      доцільність – вживання у мовленні одиниць, відповідних ситуації та умовам спілкування. Доцільність мовлення педагога передбачає, насамперед, володіння відчуттям стилю. Урахування специфіки дошкільного віку націлює педагога на формування у дітей культури мовленнєвої поведінки (навичок спілкування, уміння користуватися різними формулами мовленнєвого етикету, орієнтуватися на ситуацію спілкування співбесідника і т.ін.).

 

До цього переліку необхідно додати і правильне використання педагогом невербальних засобів спілкування, його уміння не лише говорити з дитиною, але й чути її.

 

Безумовно, знання педагогом дошкільного закладу зазначених вимог, їх дотримання і постійне вдосконалення свого мовлення – це запорука успішності роботи з мовленнєвого розвитку дітей у дошкільному закладі.